І ДОВШЕ ВІД ЖИТТЯ ЛЮБОВ ТРИВАЄ...
Пам’ятники бувають різними. Хтось увіковічнює дорогу людину у бронзі чи граніті.
Хтось, нанизавши на фабулу сюжету найцікавіші факти біографії,
створює про неї книгу. Хтось пише портрет. Пам’ятником творцеві і керівникові українського мандрівного театру двадцятих – тридцятих років ХХ століття, режисерові і акторові Олександрові Залеському та його дружині, талановитій актрисі цього театру Ніні Залеській став готель, споруджений їхнім внуком Олексієм. Є в цьому особливий сенс. Безконечно мандруючи просторами Речі Посполитої, до якої тоді входили і західні області України, Залеські зі своєю театральною трупою зупинялися переважно в готелях. Були вони різні, ті тимчасові прихистки на довгій і нелегкій дорозі, бо театр показував свої вистави і в великих містах, і в маленьких містечках, і навіть у селах. Мандрівним артистам було не до розкішних апартаментів. А про ось такий, як цей чудовий готель у сучасному Луцьку, справжній витвір архітектурної думки, Олександр та Ніна Залеські могли тільки мріяти. Він є своєрідним пам’ятником їхній мрії, їхньому мистецькому подвижництву, творчій одержимості, а ще – неймовірному коханню.
Історія цього кохання розпочалася у двадцятих роках минулого століття. Тоді красуня Ніна з Луцька, яка походила з відомого козацького роду Нетяг, заради своєї любові відмовилася від мрії стати професійною художницею, залишила навчання у Краківській академії мистецтв, змінила вибір життєвого шляху і стала актрисою мандрівного театру поляка Олександра Залеського. Олександр, власник, головний режисер і актор цього самого театру, спадкоємець древнього шляхетського роду, представники якого належали до когорти претендентів на королівський трон (як відомо, короля вибирали зі знатної шляхти), під впливом своєї коханої став палким популяризатором української драматургії.
Їхнє сімейне щастя було коротким. Але любов двох творчих особистостей виявилася значно довшою за їхні земні дороги. Її відблиск і досі зачаровує сучасників, як сяйво далекої зірки.
ЗА КОХАНИМ – ХОЧ НА КРАЙ СВІТУ
Після того, як 1775 року Катерина ІІ розігнала Запорізьку Січ, козацтво розсипалося по всіх просторах Російської імперії. Чимало представників козацької старшини згодом зробили кар’єру при цареві. Яким чином нащадки козака Нетяги дослужилися до високих чинів, наразі не відомо. Важко й сказати: чи то підвищенням по службі чи, навпаки, виявом невдоволення царя-самодержця і своєрідним покаранням та спровадженням у провінцію було відправлення на Волинь царського урядника Савелія Нетяги. Але достеменно відомо, що на початку ХХ століття він із сім’єю прибув до Луцька, укоренився тут і навіть якийсь час працював начальником поліції міста.
Це може здатися дивним, але велика дружна сім’я царського урядника дуже шанувала місцеві традиції. Особливо ж сповідувала все українське донька Нетяг Ніна, яка народилася в Луцьку 1905 року. Як тільки в місті була відкрита українська гімназія, Ніночка Нетяга стала її вихованкою. Не раз уже наприкінці п’ятдесятих років минулого століття, проходячи із внуком біля того місця, де була перша українська гімназія, вона розповідала йому про своє навчання у ній.
Ніна успадкувала від козацького роду батька гордий, незалежний характер, а від матері – яскраву вроду. Красуня була дуже активною в громадському житті. А ще Бог милостиво дарував їй неабиякі малярські здібності. Можливо у Луцьку Ніна відвідувала приватну художню школу. Або ж хтось із викладачів української гімназії давав їй уроки живопису і підтримував прагнення здібної дівчинки стати художницею. В усякому разі, щоб поступити до знаменитої Краківської академії мистецтв (та ще й дівчині!), треба було мати добру підготовку. А Ніна без проблем стала студенткою цього славнозвісного вищого навчального мистецького закладу, який дав світу цілу плеяду відомих художників.
Вчилася добре, подавала гарні надії. І раптом через рік поставила рідних і викладачів перед фактом: вона залишає академію мистецтв. Даремно її намагалися вмовити продовжити навчання. У Ніни характер – кремінь, якщо вона щось вирішила, то так і зробить. Та ще більшою несподіванкою для рідних стало її рішення присвятити своє життя мандрівному театру. Невдовзі вони дізналися: причиною такого різкого життєвого повороту стало кохання, що спалахнуло між Ніною і керівником театру Олександром Залеським. Театр ніколи не затримувався довго в одному місті, він постійно мандрував. І Ніна, аби завжди бути поруч з коханим, стала актрисою.
ВІД ВОЛИНІ ДО ВАРШАВИ
Родові маєтності Залеських дісталися трьом спадкоємцям. Одна сестра забрала свою частину грошей і вирушила на пошуки щастя в Америку. Знайшла вона його за океаном чи ні – не відомо, бо зв’язки з Америкою після приєднання Польщі до країн соціалістичної співдружності дуже ускладнилися, відповідно обірвалося і сімейне спілкування. Друга сестра за батьківський спадок купила в Ліоні ткацьку фабрику і зайнялася легкою промисловістю. А брат вклав усе що мав у мандрівний театр: набрав акторську трупу, виготовив декорації, підібрав репертуар, купив реквізити та костюми і поринув у творчість. Став він для свого давно омріяного дітища не лише продюсером, але й режисером, актором і навіть перекладачем.
Про те, що Олександр Залеський сам грав на сцені свого театру, свідчить срібний медальйон, збережений Ніною Савеліївною і переданий згодом внукові. На ньому викарбувано: „1923 рік, м. Волховіцк” і напис ”Дорогому керівникові і режисерові Олександрові Залеському в день його бенефісу – від його працівників”. Бенефіси ж, як відомо, влаштовують актори. Досі зберігаються у сімейному архіві й переклади драматичних творів, здійснені Олександром Залеським. Маючи блискучу освіту і володіючи п’ятьма мовами, Олександр Залеський робив переклади зарубіжної класики переважно українською та ідиш. Адже театр, мандруючи по всіх теренах тодішньої Речі Посполитої, виступав переважно перед українською аудиторією, а також у містечках, де компактно проживало єврейське населення. До речі серед збережених Ніною Савеліївною рукописів п’єс з репертуару театру є й переклад драми Шолом-Алейхема „Бог помсти”, здійснений відомим письменником, лікарем, викладачем Луцької української гімназії Модестом Левицьким, що засвідчує співпрацю Модеста Левицького з театром Олександра Залеського.
Сьогодні вже важко сказати, з чого саме розпочинав свій шлях мандрівний театр Олександра Залеського, яким був його репертуар на початках і якою мовою тоді виконувала трупа постановки. Найімовірніше, польський шляхтич створив театр польський. Але ось у його долю, наче яскрава зірка, ввійшла українська красуня Ніна Нетяга. Вона осяяла його душу, зігріла її своїм палким коханням. Ця зустріч змінила долі обох. Ніна, як уже згадувалося, залишила Краківську академію мистецтв і заради коханого стала актрисою його мандрівного театру. А Олександр Залеський перейняв від своєї коханої її любов до України. З того часу основною у театрі Олександра Залеського стає українська класика і сам театр іменується українським.
У документі Ministerstwa spraw wewnetrznych (№АА. 673/1) від 2 січня 1930 року, що зберігся у Варшавському архіві, зазначено, що Міністерство внутрішніх справ Польщі на підставі артикулів 1 і 2 декрету від 7 лютого 1919 року про видовища та декрету від 6 січня 1836 року про постановки, дозволяє українському театру пана Олександра Залеського до 30 червня 1930 року влаштовувати показ своїх вистав у Білостоцькому, Лодзинському, Новогродському, Поліському, Тернопільському, Варшавському, Волинському та Віленському воєводствах. У шести пунктах цього документа, підписаного начальником відділу Міністерства внутрішніх справ Польщі паном Czapinski, обумовлено права і обов’язки мандрівної трупи.
В одному з мистецьких журналів тридцятих років минулого століття вміщено розповідь про Львівський театр „Заграва” і згадується про його співпрацю з мандрівним театром Олександра Залеського: „Заграва” час від часу надавала свою сцену для мандрівних колег, колективи обмінювалися акторами. Співпрацювали Залеські і з Волинським українським театром Миколи Певного, що виник у Луцьку на основі аматорського гуртка, створеного Певним наприкінці 1928 року, і проіснував до 1939 року, коли його заборонила радянська влада як „утворений буржуазними націоналістами театр”.
Тоді ж, у вересні 1939 року, припинив свою діяльність і театр Олександра Залеського. Самого керівника, високоосвіченого інтелігента, призначили директором Будинку культури у Збаражі на Тернопільщині. Але Олександр зрозумів: з новою владою йому не спрацюватися, її ідеологія абсолютно не прийнятна для нього і рано чи пізно це закінчиться трагедією. Він залишив у Луцьку, в будинку на вулиці Шевченка, де сім’я зупинялася зрідка поміж театральними мандрами, вагітну дружину та доньку і поїхав до Польщі. Мав намір влаштуватися там і забрати сім’ю. Та тієї осені вони попрощалися назавжди.
СКРИПКА ВІД РАДЗИВІЛЛІВ
Ніна була не тільки обдарованою художницею, але й талановитою актрисою. Щоправда, у вокалі не почувалася впевнено, тому виконувала лише суто драматичні ролі. Винятком з цього неписаного правила стала вистава „Наталка Полтавка” за п’єсою Івана Котляревського, яка принесла їй шалену популярність. Роль Наталки мала виконувати одна з із примадонн Західної України, спеціально запрошена Олександром Залеським. Але вже перед самісінькою прем’єрою зірка, відома своїм примхливим характером, почала вимагати значно вищий гонорар, ніж було домовлено. Залеський намагався переконати актрису, що порушувати угоду – нечесно. Але та стояла на своєму, впевнена, що він піде на поступки, адже про прем’єру вже було повідомлено і йому діватися нікуди. Та Олександр вчинив по-іншому: він попросив дружину, щоб Наталку зіграла вона. Ніна, яка знала напам’ять майже всю „Наталку Полтавку”, пробувала заперечити: „Я ж не співаю!” Та Олександр наполягав, і вона відважилася.
У день прем’єри в театрі ніде було голці впасти. Серед почесної публіки сиділа і примадонна, яка чекала на провал. Та вистава пройшла під овації. Брак вокалу Ніна компенсувала чудовою грою, замість складних вокальних партій виконувала речитатив. Публіка сприйняла це як новацію. Примі не залишалося нічого іншого, як привітати Ніну Залеську з успіхом. Невдовзі Ніна народила донечку, якою вже була вагітна під час прем’єри „Наталки Полтавки”, і назвала її Наталкою.
Це не єдиний випадок, коли Олександр знаходив вихід із, здавалося б, безвихідної ситуації. Але коли прийшла радянська влада, навіть його підприємливість і винахідливість не допомогли. Театр довелося розпустити. Працювати в радянському Будинку культури Олександр не зміг. Поцілувавши дружину і донечку, він вирушив у Польщу. Більше вони не бачилися. Весною 1940 року Ніна народила сина. Разом з дітьми чекала коханого чоловіка. Та дарма. Згодом дізналася від очевидців, що Олександр тієї ж таки осені, 1939-го, у Польщі зразу після початку Другої світової війни потрапив під бомбардування: тільки зайшов у під’їзд, як на будинок впала німецька бомба. У будинку не вижив ніхто.
Коли у Луцьку було створено Волинський обласний музично-драматичний театр, Ніні Залеській запропонували очолити його. Але директором вона була зовсім не довго. Слідом за цією пропозицією надійшла інша: співпрацювати з НКВС, їхати до Польщі і стати там агентом радянської спецслужби. Вона відмовилася. І з того часу на її театральній кар’єрі та й, власне, на життєвій долі було поставлено хрест. Їй зразу ж пригадали, що в тридцятих роках польська влада притягувала її до відповідальності за український націоналізм. А радянська влада ненавиділа українських націоналістів ще більше ніж польська.
Згодом Ніну Савеліївну призначили завідувачкою їдальні при театрі, тоді звільнили і довірили мити посуд у тій же їдальні, а далі вона й зовсім залишилася без роботи. В сімейному архіві внука зберігається копія листа, у якому ця горда жінка з незалежним козацьким характером благала чиновників дати їй хоч якусь роботу, бо її сім'я страшно голодує. Відповіді не було. Приниження, бідність, постійне недоїдання, неможливість творчої реалізації, туга за коханим чоловіком, несприйняття радянської влади, яка зламала її долю, – все це підточувало здоров’я. Вона пішла з життя 1962 року, рівно сорок п’ять років тому.
Та, незважаючи на всі труднощі, Ніна Залеська до кінця днів своїх залишалася інтелігентною людиною. І до останнього подиху любила свого коханого чоловіка. Вже помираючи, вона шептала його ім’я, наче просила, аби зустрічав її там, в іншому світі, де їх уже ніхто не розлучить.
В архіві внука збереглися картини бабусі, велика колекція світлин про шлях мандрівного театру Олександра Залеського, рукописи п’єс, перекладів, листи, сімейні реліквії. Серед цих реліквій, зокрема, старовинна скрипка з колекції Радзивіллів, подарована Олександрові Залеському нащадком цього відомого роду магнатів і мистецьких меценатів під час виступу театру в Олицькому замку. Напевне, в найтяжчі дні Ніна Савеліївна могла продати її, щоб залатати діри в сімейному бюджеті. Але вона свято оберігала все, що було пов’язане з пам’яттю про чоловіка. Наприкінці п’ятдесятих на цій скрипці Радзивіллів вона вчила грати внука Олексія, сина доньки Наталки. Нині внук та його сім’я так же свято оберігають пам'ять про творче шляхетне подружжя своїх предків і про його незвичайне кохання.
Пам’ятники бувають різними. Хтось увіковічнює дорогу людину у бронзі чи граніті.
Хтось, нанизавши на фабулу сюжету найцікавіші факти біографії,
створює про неї книгу. Хтось пише портрет. Пам’ятником творцеві і керівникові українського мандрівного театру двадцятих – тридцятих років ХХ століття, режисерові і акторові Олександрові Залеському та його дружині, талановитій актрисі цього театру Ніні Залеській став готель, споруджений їхнім внуком Олексієм. Є в цьому особливий сенс. Безконечно мандруючи просторами Речі Посполитої, до якої тоді входили і західні області України, Залеські зі своєю театральною трупою зупинялися переважно в готелях. Були вони різні, ті тимчасові прихистки на довгій і нелегкій дорозі, бо театр показував свої вистави і в великих містах, і в маленьких містечках, і навіть у селах. Мандрівним артистам було не до розкішних апартаментів. А про ось такий, як цей чудовий готель у сучасному Луцьку, справжній витвір архітектурної думки, Олександр та Ніна Залеські могли тільки мріяти. Він є своєрідним пам’ятником їхній мрії, їхньому мистецькому подвижництву, творчій одержимості, а ще – неймовірному коханню.Історія цього кохання розпочалася у двадцятих роках минулого століття. Тоді красуня Ніна з Луцька, яка походила з відомого козацького роду Нетяг, заради своєї любові відмовилася від мрії стати професійною художницею, залишила навчання у Краківській академії мистецтв, змінила вибір життєвого шляху і стала актрисою мандрівного театру поляка Олександра Залеського. Олександр, власник, головний режисер і актор цього самого театру, спадкоємець древнього шляхетського роду, представники якого належали до когорти претендентів на королівський трон (як відомо, короля вибирали зі знатної шляхти), під впливом своєї коханої став палким популяризатором української драматургії.
Їхнє сімейне щастя було коротким. Але любов двох творчих особистостей виявилася значно довшою за їхні земні дороги. Її відблиск і досі зачаровує сучасників, як сяйво далекої зірки.
ЗА КОХАНИМ – ХОЧ НА КРАЙ СВІТУ
Після того, як 1775 року Катерина ІІ розігнала Запорізьку Січ, козацтво розсипалося по всіх просторах Російської імперії. Чимало представників козацької старшини згодом зробили кар’єру при цареві. Яким чином нащадки козака Нетяги дослужилися до високих чинів, наразі не відомо. Важко й сказати: чи то підвищенням по службі чи, навпаки, виявом невдоволення царя-самодержця і своєрідним покаранням та спровадженням у провінцію було відправлення на Волинь царського урядника Савелія Нетяги. Але достеменно відомо, що на початку ХХ століття він із сім’єю прибув до Луцька, укоренився тут і навіть якийсь час працював начальником поліції міста.
Це може здатися дивним, але велика дружна сім’я царського урядника дуже шанувала місцеві традиції. Особливо ж сповідувала все українське донька Нетяг Ніна, яка народилася в Луцьку 1905 року. Як тільки в місті була відкрита українська гімназія, Ніночка Нетяга стала її вихованкою. Не раз уже наприкінці п’ятдесятих років минулого століття, проходячи із внуком біля того місця, де була перша українська гімназія, вона розповідала йому про своє навчання у ній.
Ніна успадкувала від козацького роду батька гордий, незалежний характер, а від матері – яскраву вроду. Красуня була дуже активною в громадському житті. А ще Бог милостиво дарував їй неабиякі малярські здібності. Можливо у Луцьку Ніна відвідувала приватну художню школу. Або ж хтось із викладачів української гімназії давав їй уроки живопису і підтримував прагнення здібної дівчинки стати художницею. В усякому разі, щоб поступити до знаменитої Краківської академії мистецтв (та ще й дівчині!), треба було мати добру підготовку. А Ніна без проблем стала студенткою цього славнозвісного вищого навчального мистецького закладу, який дав світу цілу плеяду відомих художників.
Вчилася добре, подавала гарні надії. І раптом через рік поставила рідних і викладачів перед фактом: вона залишає академію мистецтв. Даремно її намагалися вмовити продовжити навчання. У Ніни характер – кремінь, якщо вона щось вирішила, то так і зробить. Та ще більшою несподіванкою для рідних стало її рішення присвятити своє життя мандрівному театру. Невдовзі вони дізналися: причиною такого різкого життєвого повороту стало кохання, що спалахнуло між Ніною і керівником театру Олександром Залеським. Театр ніколи не затримувався довго в одному місті, він постійно мандрував. І Ніна, аби завжди бути поруч з коханим, стала актрисою.
ВІД ВОЛИНІ ДО ВАРШАВИ
Родові маєтності Залеських дісталися трьом спадкоємцям. Одна сестра забрала свою частину грошей і вирушила на пошуки щастя в Америку. Знайшла вона його за океаном чи ні – не відомо, бо зв’язки з Америкою після приєднання Польщі до країн соціалістичної співдружності дуже ускладнилися, відповідно обірвалося і сімейне спілкування. Друга сестра за батьківський спадок купила в Ліоні ткацьку фабрику і зайнялася легкою промисловістю. А брат вклав усе що мав у мандрівний театр: набрав акторську трупу, виготовив декорації, підібрав репертуар, купив реквізити та костюми і поринув у творчість. Став він для свого давно омріяного дітища не лише продюсером, але й режисером, актором і навіть перекладачем.
Про те, що Олександр Залеський сам грав на сцені свого театру, свідчить срібний медальйон, збережений Ніною Савеліївною і переданий згодом внукові. На ньому викарбувано: „1923 рік, м. Волховіцк” і напис ”Дорогому керівникові і режисерові Олександрові Залеському в день його бенефісу – від його працівників”. Бенефіси ж, як відомо, влаштовують актори. Досі зберігаються у сімейному архіві й переклади драматичних творів, здійснені Олександром Залеським. Маючи блискучу освіту і володіючи п’ятьма мовами, Олександр Залеський робив переклади зарубіжної класики переважно українською та ідиш. Адже театр, мандруючи по всіх теренах тодішньої Речі Посполитої, виступав переважно перед українською аудиторією, а також у містечках, де компактно проживало єврейське населення. До речі серед збережених Ніною Савеліївною рукописів п’єс з репертуару театру є й переклад драми Шолом-Алейхема „Бог помсти”, здійснений відомим письменником, лікарем, викладачем Луцької української гімназії Модестом Левицьким, що засвідчує співпрацю Модеста Левицького з театром Олександра Залеського.
Сьогодні вже важко сказати, з чого саме розпочинав свій шлях мандрівний театр Олександра Залеського, яким був його репертуар на початках і якою мовою тоді виконувала трупа постановки. Найімовірніше, польський шляхтич створив театр польський. Але ось у його долю, наче яскрава зірка, ввійшла українська красуня Ніна Нетяга. Вона осяяла його душу, зігріла її своїм палким коханням. Ця зустріч змінила долі обох. Ніна, як уже згадувалося, залишила Краківську академію мистецтв і заради коханого стала актрисою його мандрівного театру. А Олександр Залеський перейняв від своєї коханої її любов до України. З того часу основною у театрі Олександра Залеського стає українська класика і сам театр іменується українським.
У документі Ministerstwa spraw wewnetrznych (№АА. 673/1) від 2 січня 1930 року, що зберігся у Варшавському архіві, зазначено, що Міністерство внутрішніх справ Польщі на підставі артикулів 1 і 2 декрету від 7 лютого 1919 року про видовища та декрету від 6 січня 1836 року про постановки, дозволяє українському театру пана Олександра Залеського до 30 червня 1930 року влаштовувати показ своїх вистав у Білостоцькому, Лодзинському, Новогродському, Поліському, Тернопільському, Варшавському, Волинському та Віленському воєводствах. У шести пунктах цього документа, підписаного начальником відділу Міністерства внутрішніх справ Польщі паном Czapinski, обумовлено права і обов’язки мандрівної трупи.
В одному з мистецьких журналів тридцятих років минулого століття вміщено розповідь про Львівський театр „Заграва” і згадується про його співпрацю з мандрівним театром Олександра Залеського: „Заграва” час від часу надавала свою сцену для мандрівних колег, колективи обмінювалися акторами. Співпрацювали Залеські і з Волинським українським театром Миколи Певного, що виник у Луцьку на основі аматорського гуртка, створеного Певним наприкінці 1928 року, і проіснував до 1939 року, коли його заборонила радянська влада як „утворений буржуазними націоналістами театр”.
Тоді ж, у вересні 1939 року, припинив свою діяльність і театр Олександра Залеського. Самого керівника, високоосвіченого інтелігента, призначили директором Будинку культури у Збаражі на Тернопільщині. Але Олександр зрозумів: з новою владою йому не спрацюватися, її ідеологія абсолютно не прийнятна для нього і рано чи пізно це закінчиться трагедією. Він залишив у Луцьку, в будинку на вулиці Шевченка, де сім’я зупинялася зрідка поміж театральними мандрами, вагітну дружину та доньку і поїхав до Польщі. Мав намір влаштуватися там і забрати сім’ю. Та тієї осені вони попрощалися назавжди.
СКРИПКА ВІД РАДЗИВІЛЛІВ
Ніна була не тільки обдарованою художницею, але й талановитою актрисою. Щоправда, у вокалі не почувалася впевнено, тому виконувала лише суто драматичні ролі. Винятком з цього неписаного правила стала вистава „Наталка Полтавка” за п’єсою Івана Котляревського, яка принесла їй шалену популярність. Роль Наталки мала виконувати одна з із примадонн Західної України, спеціально запрошена Олександром Залеським. Але вже перед самісінькою прем’єрою зірка, відома своїм примхливим характером, почала вимагати значно вищий гонорар, ніж було домовлено. Залеський намагався переконати актрису, що порушувати угоду – нечесно. Але та стояла на своєму, впевнена, що він піде на поступки, адже про прем’єру вже було повідомлено і йому діватися нікуди. Та Олександр вчинив по-іншому: він попросив дружину, щоб Наталку зіграла вона. Ніна, яка знала напам’ять майже всю „Наталку Полтавку”, пробувала заперечити: „Я ж не співаю!” Та Олександр наполягав, і вона відважилася.
У день прем’єри в театрі ніде було голці впасти. Серед почесної публіки сиділа і примадонна, яка чекала на провал. Та вистава пройшла під овації. Брак вокалу Ніна компенсувала чудовою грою, замість складних вокальних партій виконувала речитатив. Публіка сприйняла це як новацію. Примі не залишалося нічого іншого, як привітати Ніну Залеську з успіхом. Невдовзі Ніна народила донечку, якою вже була вагітна під час прем’єри „Наталки Полтавки”, і назвала її Наталкою.
Це не єдиний випадок, коли Олександр знаходив вихід із, здавалося б, безвихідної ситуації. Але коли прийшла радянська влада, навіть його підприємливість і винахідливість не допомогли. Театр довелося розпустити. Працювати в радянському Будинку культури Олександр не зміг. Поцілувавши дружину і донечку, він вирушив у Польщу. Більше вони не бачилися. Весною 1940 року Ніна народила сина. Разом з дітьми чекала коханого чоловіка. Та дарма. Згодом дізналася від очевидців, що Олександр тієї ж таки осені, 1939-го, у Польщі зразу після початку Другої світової війни потрапив під бомбардування: тільки зайшов у під’їзд, як на будинок впала німецька бомба. У будинку не вижив ніхто.
Коли у Луцьку було створено Волинський обласний музично-драматичний театр, Ніні Залеській запропонували очолити його. Але директором вона була зовсім не довго. Слідом за цією пропозицією надійшла інша: співпрацювати з НКВС, їхати до Польщі і стати там агентом радянської спецслужби. Вона відмовилася. І з того часу на її театральній кар’єрі та й, власне, на життєвій долі було поставлено хрест. Їй зразу ж пригадали, що в тридцятих роках польська влада притягувала її до відповідальності за український націоналізм. А радянська влада ненавиділа українських націоналістів ще більше ніж польська.
Згодом Ніну Савеліївну призначили завідувачкою їдальні при театрі, тоді звільнили і довірили мити посуд у тій же їдальні, а далі вона й зовсім залишилася без роботи. В сімейному архіві внука зберігається копія листа, у якому ця горда жінка з незалежним козацьким характером благала чиновників дати їй хоч якусь роботу, бо її сім'я страшно голодує. Відповіді не було. Приниження, бідність, постійне недоїдання, неможливість творчої реалізації, туга за коханим чоловіком, несприйняття радянської влади, яка зламала її долю, – все це підточувало здоров’я. Вона пішла з життя 1962 року, рівно сорок п’ять років тому.
Та, незважаючи на всі труднощі, Ніна Залеська до кінця днів своїх залишалася інтелігентною людиною. І до останнього подиху любила свого коханого чоловіка. Вже помираючи, вона шептала його ім’я, наче просила, аби зустрічав її там, в іншому світі, де їх уже ніхто не розлучить.
В архіві внука збереглися картини бабусі, велика колекція світлин про шлях мандрівного театру Олександра Залеського, рукописи п’єс, перекладів, листи, сімейні реліквії. Серед цих реліквій, зокрема, старовинна скрипка з колекції Радзивіллів, подарована Олександрові Залеському нащадком цього відомого роду магнатів і мистецьких меценатів під час виступу театру в Олицькому замку. Напевне, в найтяжчі дні Ніна Савеліївна могла продати її, щоб залатати діри в сімейному бюджеті. Але вона свято оберігала все, що було пов’язане з пам’яттю про чоловіка. Наприкінці п’ятдесятих на цій скрипці Радзивіллів вона вчила грати внука Олексія, сина доньки Наталки. Нині внук та його сім’я так же свято оберігають пам'ять про творче шляхетне подружжя своїх предків і про його незвичайне кохання.